Тематичний напрям 2

Тематичний напрям 2.

Правові аспекти врегулювання міжнародних та внутрішніх політичних конфліктів 

УДК 351:327.5           

ПОНЯТТЯ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВОГО КОНФЛІКТУ:

ПОГЛЯДИ НАУКОВЦІВ

Григоренко Катерина Сергіївна,

кандидат економічних наук,

провідний фахівець Управління юстиції

м. Київ

У літературі з юридичної конфліктології міжнародно-правові конфлікти або взагалі не розглядаються, або для їх аналізу застосовують більш узагальнену категорію «міжнародні конфлікти». Припустимо, що за своїм змістом і наслідками будь-який міжнародний конфлікт, який є водночас і політичним, і юридичним, може розглядатися як міжнародно-правовий. При цьому змінною величиною є питома вага у кожному конкретному міжнародному конфлікті політичних і юридичних факторів. Зауважимо: ще нікому не вдалося обґрунтувати наявність «відмінних характеристик» між міжнародним і міжнародно-правовим конфліктами, щоб винайти окрему сферу дії кожного з цих конфліктів. Встановлення певної відмінності між ними можливе на основі порівняння юридичних методів вирішення міжнародних спорів та політичних методів.

Справедливо наголошують Н. Дінь, П. Дайє, А. Пелле, які стверджують, що переговори як «політичний» спосіб можуть мати на меті сприяти застосуванню юридичних норм, а отже, вирішенню спору з позицій права. І навпаки: арбітражне провадження може бути спрямоване на пошук справедливого вирішення спору і врешті привести до результату, аналогічного тому, який досягається завдяки врегулюванню політичними методами [1, с. 62]. Тому будемо виходити з того, що: по-перше, кожний міжнародний конфлікт має юридичний зміст; по-друге, постійне зростання у сфері міжнародного регулювання ролі юридичних процедур є загальною тенденцією – це допомагає більш цивілізовано вирішувати міжнародні спори. Тому в аспекті юридичної конфліктології можливе й доцільне звернення до конфлікту міжнародно-правового як складової частини міжнародного конфлікту .

Підґрунтям міжнародно-правового конфлікту, як і будь-якого «внутрішньоправового» конфлікту, є зіткнення протилежних інтересів, цінностей, цілей. Але це, мабуть, єдине, що є між ними спільного. Усі інші елементи міжнародно-правових конфліктів (причини, зміст, суб'єкти, особливості перебігу, способи врегулювання та розв’язання) властиві лише для сфери міжнародних відносин. Отже, специфічним предметом міжнародно-правового конфлікту є зіткнення інтересів суб’єктів міжнародних відносин, яке спричиняє боротьбу між ними і врегульовується за допомогою міжнародно-правових процедур. Причини та зміст міжнародно-правових конфліктів стосуються не приватних особистісних чи особистісно-групових інтересів, а інтересів безпеки, територіальної цілісності та суверенітету держав.

Сторонами таких конфліктів можуть бути: а) окремі держави; б) групи, об’днання, коаліції держав; в) міжнародні, суспільно-політичні, профспілкові організації; г) політичні, релігійні рухи. Міжнародно-правові конфлікти виникають тоді, коли один із суб’єктів міжнародних відносин намагається нав'язати свої інтереси іншим, зачіпає, обмежує чи ігнорує їхні потреби.

У теорії міжнародного права подано різні підходи до класифікації міжнародних (міжнародно-правових) конфліктів. Так, А. І. Дмитрієв та В. І. Муравйов на основі аналізу Статуту ООН з-поміж різних категорій спорів виокремлюють такі [2, с. 258-259]: спори, продовження яких могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру та безпеки (ст. 33, 36, 37); будь-які спори (ст. 35, 38); спори юридичного характеру (ст. 36); місцеві спори (ст. 52); ситуація, що може призвести до міжнародних чвар або викликати конфлікт (ст. 34).

Проте конфліктологічний підхід до класифікації міжнародних спорів передусім передбачає поділ їх залежно від того, які суб'єкти виступають сторонами того чи іншого конфлікту. За цими чинниками Е. І. Скакунов, приміром, розглядає такі види міжнародних конфліктів [3, с. 45]: міждержавні конфлікти; національно-визвольні війни; внутрішні інтернаціоналізовані конфлікти.

Міждержавні конфлікти, сторонами яких виступають держави, традиційні для сфери міжнародних відносин. Традиційною є й функція міжнародного права – бути регулятором міждержавних конфліктів. Завдяки виробленим людською цивілізацією міжнародно- правових механізмів конфліктна взаємодія держав сьогодні здійснюється відповідно до юридичних норм. Саме міждержавні відносини є сферою дії принципу незастосування сили, встановленого у ст. 2 Статуту ООН.

 Застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави, згідно з визначенням Генеральної Асамблеї ООН 1974 р., є актом агресії. Визначення агресії (ст. 3) до актів агресії зараховує такі міждержавні дії: вторгнення чи напад збройних сил держави на територію іншої держави або будь-яка військова окупація, хоч би який тимчасовий характер вона мала, чи будь-яка анексія із застосуванням сили території іншої держави або її частини;

- бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти території іншої держави; блокада портів чи берегів держави збройними силами іншої держави;

- напад збройними силами держави на сухопутні, морські чи повітряні сили або морські та повітряні флоти іншої держави;

- застосування збройних сил однієї держави, які перебувають на території іншої держави відповідно до угоди з іншою державою, з порушенням умов, передбачених в угоді, або будь-яке продовження їх перебування на такій території по завершенню дії угоди.

Оскільки механізм конфліктної взаємодії має двосторонній характер, то дії іншої держави у відповідь на акти агресії розцінюються як акти самооборони.

Національно-визвольні війни – це особлива категорія міжнародних конфліктів. Згідно з Додатковим протоколом № 1 1977 р. до Женевських конвенцій 1949 р. «збройні конфлікти, у яких народи борються проти колоніального та расистського панування й окупації, за здійснення їхнього права на самовизначення є міжнародними збройними конфліктами».

Серед цього виду міжнародних конфліктів виокремлюють:

- колоніальні війни (велися колоніальними народами проти держав-метрополій);

- війни народів проти расистського панування (характерний приклад – боротьба, що велася проти режиму апартеїду в Південно-Африканській Республіці);

- «ідентичнісні» війни, що ведуться народами проти урядів, які хоча й не є колоніальними чи расистськими, але діють всупереч принципам рівноправності народів та їх права на самовизначення (наприклад, збройні конфлікти в колишній Югославії).

Внутрішні інтернаціоналізовані конфлікти або змішані («внутрішні зі значним зовнішнім залученням») війни почали розглядатися як вид міжнародних конфліктів після Другої світової війни. Раніше їх вважали суто внутрішньою справою держави. Практично всі великі міжнародні кризи після 1945 р., що мали своє коріння у громадянських війнах, переростали у змішані війни. В теорії й практиці міжнародного права по-різному розцінюють допомогу, яку в таких ви-падках надають треті країни сторонам внутрішніх конфліктів [ 4, c.34-36]. Серед основних поглядів на цю проблему можна виокремити такі:

- неправомірною вважається будь-яка (за винятком гуманітарної) допомога повстанцям проти законних урядів;

- лише «прохання і згода» уряду, що репрезентує державу, дає підстави для вступу іноземних військ на територію країни та надання інших видів матеріальної допомоги;

- правомірною є підтримка законних урядів грошима та зброєю, але забороняється направлення військ для допомоги урядам, за винятком випадків протидії «підривному втручанню» ззовні;

- якщо правлячий уряд втратив підтримку з боку народу і тримається лише завдяки іноземній підтримці, то зовнішня підтримка повстанців є правомірною;

- сам факт громадянської війни ставить під сумнів компетенцію уряду та його правомочність діяти від імені держави. Уряд і повстанці – це рівноправні сторони конфлікту, що нарівні претендують на владу й представництво свого народу;

- якщо повстання є результатом «підривного втручання» ззовні, іноземна допомога урядові розцінюється як форма здійснення третьою державою права на колективну самооборону.

Міжнародно-правові способи вирішення цього типу конфліктів пов'язуються із застосуванням принципу пропорційності, за допомогою якого можна урівноважити заборони на надання допомоги обом сторонам. На цих засадах було б можливим запобігати, з одного боку, «підривному втручанню» у внутрішні справи держав, а з іншого – підтримці третіми країнами недостатньо легітимних урядів.

Отже, сфера міжнародного права регулювання надалі більше виходить (передусім це видно на прикладі норм міжнародного гуманітарного права) за межі власне міждержавних відносин і конфліктів, надає деяким видам конфліктів, які ще недавно оцінювалися як внут-рішні, у прямому розумінні міжнародно-правового характеру.

Список використаних джерел:

1.     Динь Нгуен Куок, Дайе Патрик, Пелле Ален. Международное публичное право: В 2 т. – Т. 2: Кн. 3. – К., 2009. – С. 210.

2.     Дмитрієв А. І., Муравйов В. І. Міжнародне право: Навч. посібник / Відп. редактори Ю. С. Шемшученко, Л. В. Губерський. – К., 2011. – С. 368.

3.     Мадіссон В. Правова конфліктологія та юридичний конфлікт у приватних правовідносинах // Право України. – 2010. – № 9. С. 45-48.

4.     Тацій В., Тодика Ю. Функціонування державної влади в аспекті конфліктології // Право України. – 2007. – № 8. – С. 34-37.

 

РОЛЬ СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ У ЗАБЕЗПЕЧЕННІ ПРАВ
І СВОБОД ЛЮДИНИ

Тімашов Віктор Олександрович,

канд. юрид. наук, доцент ,

Український державний університет фінансів та міжнародної торгівлі 

Співвідношення «людина – держава – право» є однією з одвічних проблем  у теорії прав людини і теорії держави і права загалом. Людина на основі природного права може бути суддею у власній справі, а в частині, що стосується права на думку, вона ніколи ним не поступається. Але яка користь їй від свого суддівства, якщо вона не має достатньо змоги для відновлення свого права? Тому вона передає це право у спільне надбання і стає під захист сили суспільства, частиною якого є, віддаючи їй перевагу та доповнюючи нею свою власну силу [1, с. 476].

На початок ХХІ ст. статус соціально-правової держави мають практично всі не лише західні, а й постсоціалістичні країни Східної Європи і СНД, зокрема й Україна. Зазначимо, що сьогодні рівень теоретичного осмислення соціально-правової держави і права людини на гідне існування є досить високим як у вітчизняній, так і зарубіжній літературі. Щоправда,  переважають роботи, окремо присвячені правовому і соціальному аспектам держави. Значно менше написано праць про соціально-правову державу як таку, тобто державу, що є живою єдністю цих двох начал, їх органічним, синергетичним синтезом, що дає життя фактично новому різновиду сучасної правової державності, якою є соціально-правова держава й породжуване нею право людини на гідне існування [4, с. 4].

Однією з ознак сучасної держави є втрата нею потужної класової організації. Різні класи поступово «розчиняються» в загальній соціальній організації громадянського суспільства, виникає дедалі більше можливостей для переходу людей з одного класу в інший. Держава припиняє бути знаряддям забезпечення класового панування, а, отже, цілковито втрачає свій експлуататорський характер, стає державою соціальною. Сутністю цього типу держави є об’єднання всіх соціальних груп населення, націй і народностей в єдине ціле, яке визначається поняттям «громадянське суспільство». Принципова її відмінність від попередніх типів експлуататорської держави полягає в тому, що основною її метою є забезпечення захисту й обслуговування інтересів усього суспільства загалом, а не певної його частини. Така держава побудована на визнанні прав, свобод і законних інтересів людини як вищої цінності, пріоритеті прав людини над інтересами інших учасників суспільних відносин (суб’єктів господарювання, державних органів, посадових осіб тощо) [7, с. 132].

Практичне значення концепції правової держави зумовлюється тим, що вона концентрує, втілює прогресивні здобутки людства у державно-правовій сфері. Вже саме поняття правової держави є загально-цивілізаційним надбанням, загальнолюдською цінністю політико-юридичної практики. До цієї концепції звертаються нині в різних життєвих ситуаціях, зокрема під час організації політичних партій, інших громадських об’єднань, формулювання їхніх політичних вимог, розробки програмних документів, проведення публічних політичних акцій – виборів, мітингів, демонстрацій, заснування друкованих органів, видання та застосування законів тощо.

Концепція правової держави дає відправні гуманістичні орієнтири для вдосконалення й розвитку сучасної демократичної держави (зокрема в Україні), спрямовує у відповідний спосіб основні напрями діяльності різних державних органів. Ця концепція може слугувати громадянам як ідеологічне джерело їхніх очікувань і сподівань стосовно держави, для обґрунтування побажань, рекомендацій, вимог до її правової політики та забезпечення основних прав і свобод [6, c. 26].

Правова держава – це держава, обмежена у своїх діях законами, що захищають свободу та інші права особи, підпорядковують владу волі суверенного народу. Ю. Шемшученко слушно наголошує: правовою є держава, яка функціонує на засадах верховенства права і закону і в якій реально забезпечуються права та свободи людини і громадянина [8, c. 8].

У своєму становленні та розвитку права людини й правова держава нероздільні. Верховенство права та пріоритет прав людини – це не просто властивості, якості правової держави, що в кінцевому підсумку є її метою, якій підпорядковані усі інші її характеристики [5, с. 78].

Слід наголосити, що основні права людини можуть бути визнані тільки в демократично організованому суспільстві. Однак до провідних характеристик такого суспільства належить не тільки домінування в ньому волі більшості населення, а й визнання та захищеність, непорушність основних прав усіх осіб, включаючи й тих, що становлять його меншу частину. Тому правова держава як держава реальних прав людини може існувати тільки у суспільстві, в якому є справжня демократія, тобто повновладдя більшості з дотриманням прав меншості.

Такій демократії найбільше відповідає визначення «соціальна» (суспільна, народна). А держава, яка існуватиме в такому суспільстві, відповідно буде державою соціальної демократії. І, навпаки, повноцінна держава соціальної демократії не може не створювати необхідних умов для здійснення і захисту основних прав людини, тобто не може не набувати ознак держави правової. Цим і зумовлюється природний, органічний зв’язок процесів формування правової держави й утворення держави соціальної демократії [7, с. 31].

Основними ознаками соціальної держави можна вважати такі:

– високорозвинена економіка, яка повинна бути ефективною, соціально орієнтованою і слугувати інтересам усіх верств суспільства;

– сполучення помірного державного регулювання, заохочення конкуренції та розвитку особистої ініціативи громадян із забезпечення власного добробуту в економічній сфері;

– консенсус головних політичних сил щодо основних цілей і завдань розвитку даного суспільства, стійка система діяльності соціальних інститутів у політичній сфері;

– духовна атмосфера в соціальній державі повинна характеризуватися розвиненим почуттям громадськості, соціальної солідарності й гуманізму [2, с. 51-52].

В умовах сьогодення правова держава є формою обмеження авторитаризму влади правами та свободами людини. Саме тому пріоритет прав людини стосовно держави є первинною ознакою правової держави [3  9, с. 83]. Усі інші її ознаки слугують здійсненню свобод та прав людини. Метою правової держави є забезпечення меж свободи індивіда, неприпустимість зменшення рівня свободи, обмеженого правом, заборона порушення права та неможливість застосування силових засобів, що не ґрунтуються на праві.

Список використаних джерел:

1. Антологія лібералізму: політико-правничі вчення та верховенство права / упор. С. Головатий, М. Козюбра, О. Сироїд, О. Волкова, А. Черево. – К.: Книги для бізнесу, 2008. – 992 c.

2. Гончаров П. К. Социальное государство: сущность и принципы / П. К. Гончаров // Вестник Росс. ун-та дружбы народов. – (Серия «Политология»). – 2000. – № 2. – С. 46–59.

3.Кириленко В. М., Куракін О. М. Теорія держави і права. – К.: Центр учбової літератури, 2010. – 264 c.

4. Николаенко И. Н. Социально-правовое государство и право человека на достойное существование : дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / И. Н. Николаенко. – М., 2008. – 194 c.

5.  Права человека : учебник для вузов / отв. ред. Е. А. Лукашева – член-кор. РАН, доктор юридических наук. – М.: НОРМА (Издательская группа НОРМА-ИНФРА - М), 2001. – 573 c.

6. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави : навч. посіб. / Рабінович П. М. – Х. : Консум, 2002. – 160 c.

7. Філонов О. В. Основи демократії. Права людини та їх забезпечення в умовах суспільних змін : навч. посіб. / [Філонов О. В., Суботін В. М., Пашутін В. В., Тодоров І. Я.]. – К. : Знання, 2008. – 215 c.

8. Шемчушенко Ю. Теоретичні проблеми формування правової держави / Ю. Шемчушенко // Право України. – 1995. – № 12. – С. 7–10.