Тематичний напрям 3.
Альтернативи розвитку української
економіки в сучасному геополітичному просторі
УДК 368
ПРОБЛЕМНІ
ПИТАННЯ НЕДЕРЖАВНОГО ПЕНСІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ В УКРАЇНІ
Британська
Наталія Натанівна, асистент
Крот Руслана
Валентинівна, магістрант
Вінницький торговельно – економічний інститут КНТЕУ
У статті
проаналізовано сучасний стан системи недержавного
пенсійного забезпечення в Україні. Встановлено основні перешкоди, які стоять на шляху ефективного
розвитку системи недержавного пенсійного забезпечення на сучасному етапі та
шляхи їх вирішення. Розглянуто динаміку основних показників
діяльності недержавних пенсійних фондів за останні роки.
В статье проанализировано современное состояние системы
негосударственного пенсионного обеспечения в Украине. Установлено основные
препятствия, которые стоят на пути эффективного развития системы
негосударственного пенсионного обеспечения на современном этапе и пути их
решения. Рассмотрено динамику основных показателей деятельности
негосударственных пенсионных фондов за последние годы.
In the article the modern state of the system of
the non-state pension system is analysed in Ukraine. Basic obstacles that stand
on the way of effective development of the system of the non-state pension
system on the modern stage and ways of their decision are set. The dynamics of
basic performance of non-state pension fund indicators is considered in the
last few years.
Постановка проблеми. В економічно розвинутих та
деяких менш економічно успішних країнах (таких, що приділяють належну увагу
становленню потужної пенсійної системи у державі), більшість громадян охоплені
системою недержавного пенсійного
забезпечення. Ключовими суб'єктами такого забезпечення виступають Недержавні пенсійні фонди (НПФ). Такі фонди поряд з
іншими суб'єктами недержавного пенсійного забезпечення (НПЗ), є важливою
складовою соціально значущої системи взаємовідносин з приводу формування,
ефективного адміністрування та розподілу фондів накопичення між її учасниками.
На сучасному
етапі головною умовою становлення і подальшого розвитку пенсійної системи
України є підвищення зацікавленості всіх суб'єктів НПЗ у її ефективному
функціонуванні. Значна увага з боку держави повинна бути приділена мотиваційним
механізмам, які виробила світова практика та які можуть дати потужний поштовх
розвитку НПЗ в нашій державі. Механізми формування та розподілу соціально
значущих фондів коштів завжди мають бути прозорими, зрозумілими для учасників
системи, виключати або мінімізувати загальносистемні і специфічні ризики, спиратися
на практичний досвід та висококваліфікованих фахівців.
Аналіз останніх досліджень та публікацій. Питання
розгляду економічних аспектів недержавного пенсійного забезпечення у
вітчизняній науковій літературі висвітлюються досить великим колом науковців: Р.
Малим, В. Ємцем, А. Федоренком, Д. Леоновим, Э. Лібановою, М. Лібановим, Н.
Ковальовою, Д. М. Сандлером, А. Якимович, Є. Івановим, Б.Мільнером,
В. Сергачовим та ін. Проте значна
частина проблемних питань цієї теми потребує подальшого опрацювання.
Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Досліджуючи
питання пенсійного страхування, варто звернути увагу на проблему розподілу страхових внесків з
пенсійного страхування між роботодавцем і працівниками. А також врахувати, що
найголовнішою проблемою ринку НПЗ в Україні є його недостатній розвиток.
Метою статті є визначення
проблемних питань у сфері недержавного пенсійного забезпечення, розгляд шляхів
їх усунення та аналіз підсумків розвитку системи недержавного пенсійного
страхування за останні роки.
Виклад основного матеріалу. Аналізуючи
систему недержавного пенсійного забезпечення з точки зору кількості функціонуючих НПФ, збільшення
кількості її учасників та вкладених коштів, ситуація є позитивною. Проте,
враховуючи результати країн Європи, які аналогічно проводять перебудову
пенсійної системи, ситуація із недержавним пенсійним забезпеченням викликає
занепокоєння. Це стосується поки що невеликої частки населення, залученого до
недержавних пенсійних фондів, а відповідно і невеликий обсяг інвестицій
недержавних пенсійних фондів в економіку країни. Тому можна визначити перешкоди, які стоять на
шляху ефективного розвитку системи недержавного пенсійного забезпечення на
сучасному етапі:
1. Недостатній
рівень державної підтримки в сфері пропаганди НПЗ. Населення здебільшого є
непоінформованим про концепцію пенсійної реформи в Україні та значення у ній
системи недержавного пенсійного забезпечення, що гальмує подальший її розвиток.
2.
Недосконалість нормативно-правової бази з питань НПЗ. Сьогодні існує нагальна
потреба в опрацюванні та удосконаленні нормативної бази системи НПЗ.
3.
Неефективність системи тарифів оплати послуг адміністратора. Система
нарахування винагороди адміністраторам не стимулює якісну роботу з
обслуговування учасників НПФ, особливо на етапі виплат. Це робить діяльність з
адміністрування економічно непривабливою, що може негативно вплинути на якість
та ефективність системи.
4.
Оподаткування. Невирішені питання стосовно оподаткування та надання податкових
пільг у системі недержавного пенсійного забезпечення.
5. Неефективна
діяльність фінансового ринку. Досить складною і проблематичною залишається
процедура доступу недержавних пенсійних фондів до зовнішніх фінансових ринків,
тобто до іноземних інвесторів. Про що свідчить факт, що у інвестиційних
портфелях недержавних пенсійних фондів практично відсутні іноземні цінні
папери.
6. Низький
рівень довіри населення до нового фінансового ринку як споживача його послуг
[1, с. 252].
Досліджуючи
питання пенсійного страхування, варто звернути увагу на проблему розподілу страхових внесків з
пенсійного страхування між роботодавцем і працівниками. На думку деяких
зарубіжних фахівців, для того щоб
підтримувати й підвищувати конкурентоспроможність підприємств на світовому ринку було б доцільно фінансування
пенсійного забезпечення перерозподілити на всіх платників пенсійного
страхування однаково.
Зокрема,
країни з розвинутою ринковою економікою шляхом впровадження накопичувальної
пенсійної системи, через обов’язкове і добровільне пенсійне страхування зняли з
підприємств частину тягаря з фінансового забезпечення пенсійних виплат
населенню. Вказане фінансування було перекладено на працездатне населення [2,
c. 184].
Україна
у даний час ще не може зробити такого радикального переходу до обов’язкової
накопичувальної системи. Для цього потрібні: загальний розвиток національної
економіки, зростання доходів населення, формування ефективної системи
недержавних пенсійних фондів, розвинута законодавча база і підготовка
суспільства в цілому до практичного впровадження таких реформ.
Таким
чином, найголовнішою проблемою ринку НПЗ в Україні є його недостатній розвиток.
Це зумовлено цілою низкою причин:
-
відсутність чіткої та системної державної політики в сфері небанківських
фінансових послуг;
-
неповна і часом неузгоджена нормативно-правова база;
-
недостатній рівень державного регулювання і контролю за діяльністю НПФ;
-
непослідовність дій щодо організації державного нагляду за діяльністю
фінансових посередників;
-
невирішеність питань взаємодії небанківських фінансових посередників і
банківського сектора економіки;
-
нестача бюджетних коштів для організації повноцінного фінансового посередництва
в сфері НПЗ;
-
суттєва недокапіталізація фінансових посередників, недостатність їх активів та
резервів для провадження активної диверсифікованої діяльності;
-
недостатня регіональна розгалуженість НПФ, що не в змозі забезпечити
доступність до участі в таких фондах бажаючих громадян;
-
відсутність сформованих традицій, тривалого позитивного досвіду роботи з
клієнтами;
- низькі рівні менеджменту і маркетингу на
ринку НПЗ;
- недостатній професійний рівень спеціалістів
[3, с. 374].
На сьогодні вітчизняна
система недержавного пенсійного забезпечення характеризується повільним
темпом розвитку.
Для подальшого вдосконалення
системи недержавного пенсійного забезпечення та підвищення довіри з боку її
учасників доцільними вважаються такі заходи:
· запровадження нових
фінансових інструментів для інвестування пенсійних активів (державні цінні
папери, індексовані на інфляцію, інфраструктурні облігації тощо);
· посилення нагляду з боку
державних органів за діяльністю фінансових установ, що надають послуги у
системі НПЗ, з метою недопущення втрати пенсійних активів та посилення довіри
населення до системи накопичувальних пенсій;
· опрацювання можливості
спрямування коштів накопичувальної системи державного пенсійного страхування
до НПФ за бажанням і вибором застрахованої особи;
· уніфікація порядку оцінки
пенсійних активів та визначення розміру пенсійних накопичень у системі НПЗ та
обов'язковій накопичувальній пенсійній системі, впровадження щоденного
розрахунку чистої вартості пенсійних активів та вартості одиниці пенсійних
внесків за єдиною методикою;
· приведення програм
добровільного пенсійного забезпечення, виконання яких регулюється окремими
законодавчими актами, у відповідність до вимог Закону України «Про недержавне
пенсійне забезпечення»;
· запровадження міжнародних
стандартів інвестиційної діяльності та звітності для суб'єктів системи НПЗ та
механізмів корпоративного управління в системі НПЗ;
· активізація участі
роботодавців у системі НПЗ;
· забезпечення розробки та
виконання обов'язкових професійних пенсійних програм для окремих категорій
осіб, зайнятих на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами
праці, що дають право на призначення пільгових пенсій, з одночасним
здійсненням заходів щодо створення роботодавцем безпечних для здоров'я робочих
місць [4].
Система
недержавного пенсійного забезпечення (далі – НПЗ) становить третій рівень
пенсійної системи. Її розбудова здійснюється, починаючи з 2004 року після
набрання чинності Законом України «Про недержавне пенсійне забезпечення».
Основу такої системи складають недержавні пенсійні фонди. Станом на 30.06.2013
в Державному реєстрі фінансових установ
містилася інформація про 89 недержавних пенсійних фондів (далі – НПФ) та
34 адміністраторів НПФ.
Система
недержавного пенсійного забезпечення протягом останніх років демонструє
поступальний розвиток. Основні показники діяльності НПФ та темпи їх приросту
наведені в таблиці 1.
Таблиця 1
Динаміка
основних показників діяльності недержавних пенсійних фондів
|
Недержавні пенсійні фонди
|
2010
|
2011
|
2012
|
Темпи приросту, %
|
|
|
2011/2010
|
2012/2011
|
||||
|
Загальна кількість укладених
пенсійних контрактів
(тис. шт.)
|
69,7
|
75,0
|
61,4
|
+ 7,6%
|
-18,1%
|
|
Кількість учасників за
укладеними пенсійними
контрактами (тис. осіб)
|
569,2
|
594,6
|
584,8
|
+ 4,5%
|
-1,7%
|
|
Загальні активи НПФ (млн. грн.)
|
1 144,3
|
1 386,9
|
1 660,1
|
+ 21,2%
|
+ 19,7%
|
|
Пенсійні внески (млн. грн.),
у т.ч.
|
925,4
|
1 102,0
|
1 313,7
|
+19,1%
|
+ 19,2%
|
|
- від фізичних осіб
|
40,7
|
50,6
|
58,6
|
+24,3%
|
+ 15,9%
|
|
- від фізичних осіб-підприємців
|
0,2
|
0,2
|
0,2
|
0,0%
|
0,0%
|
|
- від юридичних осіб
|
884,6
|
1 051,2
|
1 254,9
|
+ 18,8%
|
+ 19,4%
|
|
Пенсійні виплати (млн. грн.)
|
158,2
|
208,9
|
251,9
|
+ 32,0%
|
+ 20,6%
|
|
Кількість осіб, що отримали/
отримують пенсійні виплати
(тис. осіб)
|
47,8
|
63,1
|
66,2
|
+ 32,0%
|
+ 4,9%
|
|
Сума інвестиційного доходу
(млн. грн.)
|
433,0
|
559,9
|
620,3
|
+ 29,3%
|
+ 10,8%
|
|
Сума витрат, що відшкодовуються за рахунок пенсійних
активів (млн. грн.)
|
64,6
|
86,6
|
106,6
|
+ 34,1%
|
+ 23,1%
|
Станом на
31.12.2012 адміністраторами недержавних пенсійних фондів було укладено 61 403
пенсійні контракти з 48 924 вкладниками,що на 18,1% менше, ніж у 2011 році, з
яких 2 396 (або 4,9% від загальної кількості вкладників) – вкладники юридичні
особи, на яких припадає 1 254,9 млн. грн. пенсійних внесків (95,5% від
загального обсягу пенсійних внесків за системою НПЗ), та 46 528 вкладників (або
95,1% від загальної кількості вкладників) – фізичні особи.
При цьому
порівняно з кінцем 2011 року кількість контрактів з юридичними особами
зменшилася на 20,1%, а з фізичними особами - на 10,6 %. Станом на 31.12.2012
кількість учасників недержавних пенсійних фондів дещо зменшилась на 1,7 %, або
9,9 тис. осіб у порівнянні із аналогічним показником минулого року і склала
584,8 тис. осіб.
Кількість
учасників недержавних пенсійних фондів станом на 31.12.2012 склала 584 788
осіб, що на 1,7% менше показника минулого року.
Обсяг сплачених
пенсійних внесків збільшився на 19,2% у порівнянні із аналогічним показником
2011 року і станом на 31.12.2012 склав 1 313,7 млн. грн. Пенсійні виплати
(одноразові та на визначений строк) станом на 31.12.2012 становили 251,9 млн.
грн., збільшившись на 20,6% порівняно із 2011 роком. Система недержавного
пенсійного забезпечення в Україні за перших два квартали 2013 року подана у
таблиці 2.
Таблиця 2
Динаміка
основних показників діяльності недержавних пенсійних фондів в Україні у 2013
році
|
Недержавні пенсійні фонди
|
I квартал
2013
|
II квартал
2013
|
Темпи
приросту, %
|
|
II кв. 2013/
I кв. 2013
|
|||
|
Загальна кількість укладених пенсійних контрактів (тис. шт.)
|
61,4
|
-0,2
|
|
|
Кількість учасників за укладеними пенсійними контрактами
(тис. осіб)
|
587,4
|
588,5
|
0,2
|
|
Загальні активи НПФ (млн. грн.)
|
1 735,4
|
1 831,9
|
5,6
|
|
Пенсійні внески (млн. грн.), у т.ч.
|
1 370,5
|
1 442,7
|
5,3
|
|
- від фізичних осіб
|
60,7
|
62,7
|
3,3
|
|
- від фізичних осіб-підприємців
|
0,2
|
0,2
|
0,0
|
|
- від юридичних осіб
|
1 309,6
|
1 379,8
|
5,4
|
|
Пенсійні виплати (млн. грн.)
|
260,8
|
274,3
|
5,2
|
|
Кількість осіб, що отримали/ отримують пенсійні виплати
(тис. осіб)
|
67,4
|
68,9
|
2,2
|
|
Сума інвестиційного доходу (млн. грн.)
|
646,3
|
685,9
|
6,1
|
|
Сума витрат, що відшкодовуються за рахунок пенсійних
активів (млн. грн.)
|
114,2
|
121,5
|
6,4
|
Станом на 30.06.2013
адміністраторами недержавних пенсійних фондів було укладено 61 346 пенсійних
контрактів з 49 794 вкладниками, з яких
2 371 вкладники, або 4,8%, – юридичні особи, на яких припадає 1 379,8
млн. грн. пенсійних внесків (95,6% від загального обсягу пенсійних внесків за системою НПЗ), а 47 423 вкладники, або 95,2%,
– фізичні особи.
При цьому,
порівняно з кінцем I кварталу 2013 року кількість контрактів з юридичними
особами зменшилася на 0,5%, а з фізичними особами зросла на 0,1%.
Станом на
30.06.2013 кількість учасників НПФ відповідно до укладених контрактів становила
588,5 тис. осіб (на кінець першого кварталу 2013 року – 587,4 тис. осіб).
Починаючи з 2012 року кількість учасників НПФ дещо збільшилась.
Станом на
30.06.2013 серед учасників НПФ переважну більшість становили особи віком від 25
до 50 років, а саме 64,2%, та особи вікової групи від 50 до 60 років, що
становила 24,2%. Частка учасників НПФ
вікової групи старше 60 років становить 7,6%, вікової групи до 25 років – 4,0%.
Серед учасників НПФ у розрізі вікових груп більшість становлять чоловіки.
Причому у віковій групі старше 60 років їхня кількість перевищує кількість
жінок більш ніж удвічі.
Пенсійні виплати
(одноразові та на визначений строк) станом на 30.06.2013 становили 274,3 млн.
грн., і збільшившись протягом II кварталу 2013 року на 5,2%, при цьому
одноразові виплати - на 4,4%, пенсійні виплати на визначений строк – на 19%.
Сукупно
недержавними пенсійними фондами станом на 30.06.2013 було здійснено пенсійних
виплат (одноразово та на визначений строк) 68 856 учасникам, тобто 11,7%
учасників від їхньої загальної кількості отримали пенсійні виплати.
Одним із основних
якісних показників, які характеризують систему НПЗ, є сплачені пенсійні внески.
Станом на
30.06.2013 сума пенсійних внесків становила 1 442,7 млн. грн., що на 5,3%
більше, ніж на кінець I кварталу 2013 року (або на 72,2 млн. грн.).
Загальний обсяг
активів, сформованих пенсійними фондами, станом на 30.06.2013 становить 1 831,8
млн. грн. Усього за II квартал 2013 року активи недержавних пенсійних фондів
зросли на 5,6% (або на 96,4 млн. грн.).
За результатами ІI
кварталу 2013 року переважними напрямами інвестування пенсійних активів стали
депозити в банках (37,2% інвестованих активів), облігації підприємств,
емітентами яких є резиденти України (31,0%), акції українських емітентів
(14,3%), цінні папери, дохід за якими гарантовано Кабінетом Міністрів України
(10,0%).
Метою інвестування
пенсійних активів є, насамперед, збереження пенсійних заощаджень громадян. Тому
стратегія інвестування недержавних пенсійних фондів є більш консервативною, ніж
у інших фінансових установ.
Загальна вартість
доходу, отриманого від інвестування пенсійних активів, станом на 31.06.2013
становила 685,9 млн. грн., або 47,5% від суми залучених внесків, збільшившись
протягом ІI кварталу 2013 року на 39,6 млн. грн., або на 6,1%.
Витрати, що
відшкодовуються за рахунок пенсійних активів, станом на 31.06.2013 зросли на
6,3% у порівнянні з I кварталом 2013 року і в цілому за час існування пенсійних
фондів становлять 121,5 млн. грн., або 6,6% від загальної суми активів НПФ.
Основна частина
витрат, що відшкодовуються за рахунок пенсійних активів, припадає на оплату послуг
з управління активами недержавних пенсійних фондів – 70% від загальної суми
витрат. Витрати на оплату послуг з адміністрування пенсійного фонду становили
21% від загальної суми витрат, що відшкодовуються за рахунок пенсійних активів.
Оплата послуг зберігача, який здійснює відповідальне зберігання активів
пенсійного фонду – 5% від загальної суми витрат [5].
Висновки та перспективи подальших розвідок у даному
напрямку. Отже,
система продовжує розвиватись, долаючи проблеми та труднощі на своєму шляху. Але
без системного вирішення означених проблем та чіткого розуміння концепції
впровадження пенсійної реформи з урахуванням можливостей системи НПЗ, неможливо
буде забезпечити стабільну соціально - ефективну пенсійну систему. Напрямами
подальших досліджень стану і перспектив розвитку НПЗ є проведення аналізу
фінансово-інвестиційної діяльності НПФ, які забезпечили дохідність нижчу за
рівень інфляції.
Список використаних джерел:
1.
Кобець Д. Л. Недержавне пенсійне забезпечення в Україні:
проблеми та перспективи розвитку / Д. Кобець // Вісник Хмельницького
національного університету.- 2009, № 6, T. 1. – с. 252 – 256.
2.
Рудик В.К. Використання зарубіжного досвіду в розвитку
пенсійного страхування в Україні: стаття / В.К. Рудик // Формування ринкових
відносин. – 2010. – № 2. – с. 180–185.
3.
Птащенко Л.О. Розвиток недержавного пенсійного
забезпечення в системі національних фінансових інтересів / Л. Птащенко
//Збірник наукових праць Національного університету державної податкової служби
України. – 2012. - №1. – с. 367 – 377.
4.
Розвиток недержавного пенсійного забезпечення [ Електронний режим доступу
]: http://www.bucha-rada.gov.ua.
5. Департамент розвитку ринків фінансових послуг
та фінансового моніторингу [ Електронний режим доступу ]: http://www.dfp.gov.ua
УДК 354
КАЗНАЧЕЙСЬКА СИСТЕМА ВИКОНАННЯ
ДЕРЖАВНОГО БЮДЖЕТУ: СУЧАСНИЙ СТАН ТА НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ
Британська Наталія Натанівна, асистент
Слободянюк Юлія Юріївна, магістрант
Вінницький торговельно-економічний
інститут Київського національного торговельно-економічного університету, м.
Вінниця
В статье определены практические основы организации казначейского обслуживания государственного бюджета Украины. Обоснована необходимость усовершенствования механизма казначейского обслуживания государственного бюджета, создания более эффективной системы управления государственными средствами. В статье анализируются основные пути усовершенствования казначейского исполнения бюджета государства.
The article deals with practical bases of the organization of exchequer service of the state budget of Ukraine are determined. The necessity of improving the mechanism of exchequer service of the state budget, as well as creating more effective system of public funds control is proved. The basic ways of perfection of treasury implementation of budget of the state are analysed in the given article.
Практичну дієвість бюджетної
системи у розрізі фінансового функціонування забезпечує касове виконання
державного бюджету за доходами.
Розвиток казначейської
системи виконання бюджетів
в Україні відбувався швидкими темпами, і нині склалася
ситуація, що не дає змоги повною мірою й ефективно використовувати сучасну
казначейську систему виконання бюджетів. Це пов'язано з тим, що повноваження
органів казначейства, встановлені
в період їх
створення, змінилися у зв'язку
з новими соціально-економічними реаліями, існує невідповідність його
організації науковим принципам, низька ефективність управління бюджетними
коштами, неузгодженість бюджетних процедур між окремими учасниками бюджетного
процесу, відсутність дієвої системи відповідальності за якість виконання
бюджету, у результаті чого не до кінця
розв’язуються стратегічні і
тактичні завдання. Враховуючи сказане, питання дослідження проблемних
аспектів казначейського виконання
бюджетів та обґрунтування напрямів її вдосконалення є актуальним
як для науковців, так і фінансистів-практиків.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання формування Державної казначейської служби
України перебувають у центрі уваги науковців, органів державної влади,
громадськості. Цим проблемам присвячені численні публікації українських вчених
Боровика П. М., Душиної О. С., Кукси І. М., Олійника А. В., Штригеля Л. І. та
ін.
Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми. Однак і досі невирішеними
залишаються питання пов’язані із формуванням адекватного сучасним вимогам
законодавства, потребою удосконалення бюджетного процесу, недостатнім
теоретичним проробленням казначейських технологій. Крім того
сучасна практика діяльності
підрозділів державної казначейської
служби України свідчить, що зазначені
установи не формують жодних надходжень до бюджетів від своєї операційної
діяльності.
Формування цілей статті. Головними цілями статті є розкриття сутності Державної
казначейської служби України, її завдань та функції, дослідження проблем та
пошук шляхів підвищення ефективності казначейського обслуговування державного
бюджету, створення більш ефективної системи управління бюджетними коштами, здійснення
контролю за їх цільовим використанням.
Указом Президента України «Про Державне казначейство України» від 27
квітня 1995 року N 335
з метою
забезпечення ефективного управління коштами Державного бюджету України,
підвищення оперативності у фінансуванні видатків у межах наявних
обсягів фінансових ресурсів у Державному
бюджеті України створено Державне казначейство
України при Міністерстві фінансів України [7].
Відповідно до Указу Президента
України від 09.12.2010 №1085 «Про оптимізацію системи центральних органів
виконавчої влади», постанов Кабінету Міністрів України від 28.03.2011 №346 «Про
ліквідацію урядових органів», від 20.10.2011 №1074 «Про затвердження Порядку
здійснення заходів, пов’язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією
міністерств, інших центральних органів виконавчої влади» згідно повідомлення про
проведення державної реєстрації припинення юридичної особи, виданого державним
реєстратором Печерської районної в м. Києві державної адміністрації, внесено
запис за №10701110006016753 до Єдиного
державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців про проведення
державної реєстрації припинення юридичної особи Державного казначейства України
[8].
Указом Президента України від 13
квітня 2011 року N 460/2011 «Про Положення про Державну казначейську службу
України» установлено, що Державна
казначейська служба України є правонаступником прав
та обов'язків Державного
казначейства України - урядового
органу державного управління,
що діяв у системі Міністерства
фінансів України.
Державна казначейська служба
України є центральним органом виконавчої влади і керується у своїй діяльності
Конституцією України, Бюджетним кодексом України, законами України, постановами ВРУ, указами
і розпорядженнями Президента
України, декретами, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України,
Національного банку України, наказами Міністерства фінансів України.
Казначейська служба – це фінансовий
орган, на який покладаються функції з касового виконання державного бюджету
України [6].
Основне призначення цього органу
як фінансового інституту – забезпечення обслуговування бюджетів та оперативне управління бюджетними коштами.
Це завдання охоплює широкий спектр функцій органів казначейської служби,
виконання яких адекватне у ролі бюджетно-податковій політиці, що проводиться у
державі.
На органи
Державної казначейської служби
України покладено виконання
таких основних функцій: управління
наявними коштами Державного
бюджету України та
ведення обліку касового виконання
Державного бюджету України;
управління коштами державних позабюджетних
фондів; організація касового
виконання Державного бюджету та
здійснення контролю за цим процесом;
здійснення видатків Державного бюджету; розподіл ресурсів між
Державним бюджетом та бюджетами АРК,
областей, районів, міст Києва та Севастополя; організація розрахунково-касового
обслуговування розпорядників
бюджетних коштів; управління
державним боргом; проведення бухгалтерського обліку та
складання звітності про виконання бюджету та інші.[9, c. 65].
Реалізація функції
управління бюджетними потоками
держави стала можливою через консолідацію фінансових
ресурсів держави на єдиному казначейському рахунку. Запровадження єдиного
казначейського рахунку, на
який зараховуються державні доходи і з якого здійснюються
видатки, дозволяє органам казначейства мати вичерпну інформацію про
стан державних фінансів,
а отже, володіти
фінансовими важелями
макроекономічного регулювання.
Функціонування єдиного
казначейського рахунку як основного рахунку держави для проведення фінансових операцій
та ефективного управління
коштами державного та місцевих
бюджетів через Систему електронних платежів Національного банку України (СЕП НБУ) регламентується Положенням про єдиний казначейський рахунок (далі ЄКР),
затверджений наказом Державного казначейства України від 26.06.2002 року за
№122.
ЄКР об’єднує систему рахунків, що
діють в єдиному режимі та через які органи Державної казначейської служби
України проводять операції за доходами та видатками бюджетів усіх рівнів
відповідно до Закону України Про Державний бюджет України на відповідний рік.
Це дає можливість Казначейству
України в режимі
реального часу отримувати інформацію
про рух та
наявність коштів на ЄКР
як результат здійснення операцій на всіх його бюджетних та
не бюджетних рахунках, що на сьогодні, в поєднанні з
централізованою
казначейською телекомунікаційною системою
дає змогу мати вичерпну
інформацію про щоденний стан державних фінансів і забезпечує можливість
гнучкого маневрування державними грошовими ресурсами [4, c. 15].
Успішне виконання державного та
місцевих бюджетів може бути забезпечене за умови чіткої
організації бухгалтерського обліку. При цьому бухгалтерський облік має забезпечити функцію контролю на
етапі зарахування доходів і проведення
видатків.
Облік і звітність є ключовими
елементами управління бюджетним процесом. Прийняття управлінських рішень
базується на всебічному і глибокому аналізі облікових даних, обґрунтування цих
рішень залежить від повноти і достовірності вихідної інформації, яка формується
на базі даних обліку і звітності [4, c. 16].
Згідно з Бюджетним кодексом
України порядок заповнення форм фінансової звітності бюджетних установ
встановлюється Державним казначейством України за погодженням з Міністерством
фінансів України [2].
Стратегія розвитку Державної
казначейської служби України має відповідати меті його створення й
політичній та економічній
ситуації в країні. Тому подальший розвиток послуг
системи Державної казначейської
служби України потрібно пов'язувати
з удосконаленням наявних та
створенням нових механізмів у таких напрямках, як:
-
зосередження та централізація
фінансових ресурсів держави
в системі органів Державної казначейської служби
України;
-
посилення контролю з
боку держави за
своєчасним і повним
надходженням фінансових ресурсів до відповідних бюджетів та їх
ефективним використанням;
-
приведення законодавчих актів
у відповідність до
діяльності Державної
казначейської служби України та його органів [5, c. 53].
Функціонуюча система
казначейського виконання бюджетів ефективна, але потребує подальшого
вдосконалення і активного впровадження нових перспективних
науково-технологічних здобутків, кращих зразків європейського досвіду. Зокрема
в процесі дослідження організації казначейської системи касового виконання
бюджетів в Україні було виявлено ряд недоліків, які потребують усунення.
Так, гострою потребою сьогодення
є вдосконалення методології планування бюджетних доходів шляхом планування
не лише податкових надходжень
бюджетів але й
використання економічно
обґрунтованих норм і нормативів
розрахунку планових обсягів неподаткових надходжень державного та місцевих бюджетів. Крім того, на наше
переконання, сьогодні настав час для переходу переважним чином на програмно-цільовий метод
планування витрат бюджетів,
ефективність використання якого підтверджена практикою його
застосування в багатьох країнах світу [1, c. 244].
Також, як
показали результати досліджень,
нині необхідним є
посилення контролю
казначейських органів за
використанням бюджетних коштів
та активізація діяльності
казначейства стосовно запобігання бюджетних правопорушень.
Актуальним для
розпорядників бюджетних коштів,
бюджетних установ та
одержувачів бюджетних ресурсів є також значне спрощення форм звітності
про використання бюджетних коштів, а також виконання кошторисів та бюджетів.
Крім того,
з метою хоча
б часткового самофінансування установ
державної казначейської служби України, необхідністю сьогодення є
запровадження практики оплати бюджетних послуг,
сплати податків та
інших платежів до
бюджетів безпосередньо в
операційних підрозділах державної
казначейської служби України [1, c. 245].
Проблемним питання залишається дотримання вимог Інструкції про порядок складання фінансових
звітів установами та організаціями, які отримують кошти державного бюджету,
затверджені наказами Державної казначейської служби України і зареєстрованих у
Міністерстві юстиції щодо
тотожності даних зведеної
звітності головних розпорядників бюджетних коштів її аналогічним
зведеним даним органів Державної казначейської служби.
Розбіжності у
звітах про надходження
і використання власних
коштів бюджетних установ у
частині надходжень у
натуральній формі найчастіше
обумовлені порушенням вимог нормативних актів, невнесенням
розпорядниками бюджетних коштів відповідних змін до своїх кошторисних
призначень [3, c. 54].
На теперішній час органи ДКСУ
залучені лише до процесу виконання бюджету і не беруть участі в інших етапах
бюджетного процесу. Зважаючи на те, що органи Державної казначейської служби
України володіють широкою інформацією з усього спектра показників
виконання державного бюджету,
детально аналізують дані
про виконання бюджету, доцільно
було б передбачити участь казначейської служби поряд з іншими виконавчими
органами на етапах планування доходів і видатків бюджету, прогнозування й
оцінки ефективності державних цільових програм, фінансового аудиту.
Крім того
сучасна практика діяльності
підрозділів державної казначейської
служби України свідчить, що
зазначені установи не формують жодних надходжень до бюджетів від своєї
операційної діяльності. В той же час, на етапі його запровадження казначейство
повинно було приймати платежі до
бюджетів безпосередньо в
операційних підрозділах своїх
відділень на місцях
та, завдяки отриманню плати за
послуги, мало б заробляти кошти, за рахунок яких не лише функціонувало б саме
казначейство, але й фінансувалися б
окремі потреби держави. Слід
відмітити, що саме за
рахунок надання банківських послуг функціонують установи державного
казначейства в країнах Євросоюзу та інших країнах світу [3, c. 54].
Всі перелічені
проблеми заважають не
тільки підрозділам державної
казначейської служби України
виконувати їх функції у порядку та на умовах, визначених Бюджетним кодексом
України, але й виконанню бюджетів загалом, а тому потребують термінового та
ефективного вирішення.
З цією метою пропонуються основні
напрями вдосконалення вітчизняної казначейської системи виконання бюджетів:
-
включення до складу
місцевих податкових форм
податку з доходів
фізичних осіб, фіксованого сільськогосподарського податку,
плати за
землю, збору за першу реєстрацію транспортних
засобів та екологічного податку,
забезпечивши при цьому
надходження 100 %
мобілізованих перелічених
платежів (крім податку з доходів фізичних осіб) до бюджетів місцевих громад;
- посилення вимог до роботи
підрозділів податкової служби та казначейської служби щодо виконання ними завдань
і функцій, визначених
законодавством, забезпечивши при цьому щорічне підвищення кваліфікації їх
працівників та суттєве підняття рівня їх заробітних плат;
- забезпечення чіткого розподілу
функцій в розпорядженні бюджетними коштами як державного так і місцевих бюджетів
між підрозділами державної
казначейської служби та
Міністерства фінансів України;
-
вдосконалення методології планування
бюджетних доходів та
перехід переважно на
програмно-цільовий метод планування витрат бюджетів;
-
посилення контролю казначейських
органів за використанням
бюджетних коштів та
активізація діяльності казначейства стосовно запобігання бюджетним
правопорушень;
-
суттєве спрощення форм
звітності про використання
бюджетних коштів а
також виконання кошторисів та
бюджетів;
- запровадження практики оплати
бюджетних послуг, сплати податків та інших платежів до бюджетів безпосередньо в
операційних підрозділах державної казначейської служби України [1, c. 243].
Вирішення цих назрілих проблем
дасть змогу посилити контроль і облік за надходженнями доходів Державного
бюджету, а також покращити фінансову дисципліну.
Висновки і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Отже, головною метою діяльності
Державної казначейської служби України є ефективне управління державними
фінансовими ресурсами шляхом підвищення оборотності наявних, грошових активів,
здійснення фінансування витрат органів державної влади згідно із затвердженим
Державним бюджетом. Важливим етапом підвищення ефективності управління доходами
бюджету стало входження Державного казначейства України до Системи електронних
платежів Національного банку України, яка створила передумови для впровадження
нових механізмів виконання бюджету.
Подальший розвиток
системи Державної казначейської
служби України пропонується пов'язувати
з удосконаленням існуючих
та створенням нових механізмів у напрямі зосередження та
централізації фінансових ресурсів в єдиній структурі органів Державної казначейської
служби України та посиленні контрольних функцій з боку держави за
своєчасним і повним
надходженням до бюджету
фінансових ресурсів та їх
ефективним використанням.
Казначейство у перспективі
повинно стати важливим елементом інтегрованої системи управління державними
фінансами. Складність і багатоплановість цієї
проблеми зумовлена широким спектром питань, пов’язаних із формуванням
адекватного сучасним вимогам законодавства, потребою удосконалення бюджетного
процесу, недостатнім теоретичним проробленням казначейських технологій.
Список використаних джерел:
1.Боровик П. М. Перспективи
розвитку казначейської системи касового виконання бюджетів / П. М. Боровик, В.
С. Вишнева // Інноваційна економіка. – 2012. - № 11 (37). – С. 240-245.
2.
Бюджетний кодекс України від 08.07.2010 року. N 2456-VI– Режим доступу:
http://zakon.rada.gov.ua
3. Душина О. С. Казначейське
обслуговування державного бюджету України: реалії та шляхи удосконалення / О.
С. Душина // Актуальні проблеми економіки. – 2012. - № 3. – С. 38-42.
4. Кукса І. М. Удосконалення
управління бюджетними ресурсами органами державного казначейства / І. М. Кукса // Всеукраїнський
науково-практичний журнал. - 2012. - № 7. – С. 14-21.
5. Олійник А. В. Вдосконалення
казначейської системи виконання бюджету держави / А. В. Олійник, Ю. І.
Ніколишин // Наука і економіка. – 2012. - № 4 (28). – Т. 2. – С. 53-56.
6. Положення про Державну
казначейську службу України: Указ Президента України від 13 квітня 2011 року N
460/2011 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.president.gov.ua
7. Про Державне казначейство
України: Указ Президента України від
27 квітня 1995 року N 335 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.president.gov.ua
8. Про оптимізацію системи
центральних органів виконавчої влади: Указ Президента України від 09.12.2010
№1085 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.president.gov.ua
9. Штригель Л. І. Розвиток
казначейської системи виконання державного бюджету в Україні / Л. І. Штригель
// Актуальні проблеми державного управління, педагогіки та психології. – 2010.
- № 4. – С. 64-68.
КОНЦЕСІЯ ЯК СУЧАСНА ФОРМА ПУБЛІЧНО-ПРИВАТНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН
Шумська Олеся Сергіївна,
Здобувач кафедри управління
проектами Одеського регіонального
інституту державного управління
Національної академії державного управління
при Президентові України;
ТОВ «Трейд Сервіс», заступник директора по загальним питанням,
На теперішній час в Україні створюються
сприятливі умови для підвищення конкурентоспроможності економіки та заохочення
інвестицій. Залучення іноземних інвесторів допоможе розвитку інтеграційних
процесів як вектору розвитку «Україна –
ЄС», так і векторах «Україна – Росія» та «Україна – Китай». Розвиток
публічно-приватного партнерства з іноземними компаніями сприятиме виходу
українських підприємств на міжнародні ринки, а також модернізації вітчизняного
виробництва та залученню новітніх технологій.
Одним з найважливіших форм сучасного публічно-приватного
партнерства є концесія. Багато вітчизняних за закордонних, зокрема, російських
дослідників вивчають історичний досвід та сучасні тенденції запровадження
концесійних відносин. Термін «концесія» має багато різноманітних тлумачень та
охоплює широке коло об’єктів, до яких можна віднести державне та муніципальне
майно та різні види діяльності центральних органів влади та місцевого
самоврядування. Сучасне розширене
економічно-правове значення терміну «концесія» - це договір між державою
та приватним бізнесом, що закріплює умови використання бізнесом державної
власності. В звуженому значенні концесія – це договір про передачу в
експлуатацію іноземній державі, компанії чи окремій фізичній чи юридичній особі
(концесіонеру), на певний термін, природних ресурсів, підприємств та інших
господарських об’єктів, що належать державі. Мета концесії – розвиток або
відбудова національної економіки та освоєння природних ресурсів. Розрізняють
багато тирів концесійних договорів [ 13;10; 6; 9, с.7; 2, с.50-53; 3; 5].
Концесійна форма державно-приватного
партнерства має довгу історію. У багатьох країнах світу застосовувались
«відкупи», тобто передача з боку правителя/уряду приватній особі права
стягувати податки та інші доходи за визначену плату та на певних умовах. Форма
відкупу, як первісний зразок концесії, була розвинена у суспільствах з
натуральним господарством, слабкою кредитно-грошовою системою та нерозвиненою
транспортною мережею. Перші відкупи відомі зі Стародавнього Ірану (VI ст. до
н.е.), Греції та Риму (IV ст. до н.е.), а у середні віки вони були поширені у
Франції (з ХIII ст.), Іспанії, Англії, Голландії. При цьому, юридична і
економічна практика концесійних форм партнерства держави і приватного сектора
почала складатись в середні віки [3; 5].
Сам термін «концесія» для
охарактеризування передачі державної власності приватним особам почав
використовуватись в середні XVII століття в практиці європейських країн. У
XVII-XVIII століттях державні концесії видавалися приватним компаніям в Англії.
Також до XVII століття відносяться перші згадування про концесії у Сполучених
Штатах Америки, коли губернатори штатів видавали громадянам, що прибували на
поселення з інших країн перші концесії на землю, ріки, будівництво доріг.
Однією з країн, де створене і використовується найбільш повне законодавство
щодо концесій є Франція [5].
Корисним є досвід існування концесій в
Російській імперії та Радянському Союзі, до складу яких входила Україна до
отримання нею незалежності. Слід зауважити, що результати концесійної діяльності
у ці історичні періоди були досить
непередбачувані та часто, з різних причин, мали негативний результат.
Активна співпраця держави з приватним капіталом розпочалася з воцаріння
імператора Олександра ІІ у 1855 році. З метою побудови та експлуатації залізниць
було створено акціонерні товариства, куди активно залучався приватний капітал.
Товариства побудували близько 88% всієї довжини шляхів залізничної мережі
імперії. Можна дійти висновку, що залізничні дороги Російської імперії в
значній мірі були побудовані в результаті концесійної форми співтовариства
державного та приватного капіталів (як вітчизняного, так і здебільшого
іноземного). У другій половині ХІХ сторіччя держава надавала концесіонерам
митні, податкові та інші пільги, що сприяли розвитку концесійної діяльності.
Завдяки цим процесам економіка Російської імперії активно розвивалась, оскільки
розвиток залізничного транспорту сприяло росту промисловості, розвитку
внутрішнього та зовнішнього ринків [11].
Після
Першої світової та громадянської війн економіка Росії була зруйнована,
промисловість та сільське господарство майже не функціонували, соціальну
напругу поглибила засуха 1920-1921 років. Уряд більшовиків був змушений, хоча і
всупереч бажанню, змінити політичний курс військового комунізму на «нову
економічну політику». Довелося частково запровадити ринкову економіку з
використанням іноземного капіталу для закупівлі техніки, обладнання, пального,
тощо, а також використати концесію як форму співпраці з іноземним капіталом у
різних галузях народного господарства [12, с.30–31; 7, с.27; 11; 1]. Дослідники
наводять дані, що у термін з 1922 по 1927 рік від іноземних компаній та окремих
інвесторів надійшла наступна кількість пропозицій щодо участі у концесіях: 1922/1923 роки — 579;
1923/1924 роки — 396; 1924/1925 роки — 256; 1925/1926 роки — 482;
1926/1927 роки — 263 [7, с.400].
Іншим прикладом діяльності іноземної
концесії є співпраця з Японією на Північному Сахаліні по видобутку нафти,
вугілля та риби. Така співпраця була вимушеною, оскільки Південний Сахалін став
власністю Японії після поразки Росії у російсько-японській війні у 1905р., а у
1920 р. японці окупували Північний Сахалін.
Японія пропонувала продати їй Північний Сахалін, але радянський уряд у
1923 р. рішуче відмовився від такої пропозиції. Щоб витіснити Японію з цієх
території, уряд підписав концесійний договір на видобуток нафти та газу з
американською компанією «Сінклер Ойл» на 36 років. Між концесіонерами постійно
виникали конфлікти та порушення договору. Тільки після рішучого перелому у ході
Другої світової війни на користь Радянського Союзу, у 1944 р. в Москві було
підписано протокол, згідно якого японські нафтові та вугільні компанії
передавались у власність СРСР з виплатою компенсації Японії у певний термін.
Загалом, не враховуючи концесійний договір з Японією, у 1937 р. концесійна
діяльність у СРСР припинилась.[7; 14; 4].
Досвід багатьох країн з різними
політичними й економічними системами, рівнем розвитку ринкових відносин
свідчить про те, що одним з найбільш ефективних шляхів покращення кількісних і
якісних характеристик діяльності об’єктів державної власності є залучення до
фінансування і управління цими об’єктами приватного капіталу на концесійній
основі. Головною перевагою концесій є оптимальні механізми створення стабільних
і взаємовигідних стосунків між державою й інвестором [8].
У теперішній час концесії ще не
знайшли широкого розповсюдження в Україні. Щодо інших країн світу, то останніми
роками договірні принципи у взаємостосунках між державним і приватним сектором
активно розвиваються. Ця форма управління державною власністю знайшла широке
застосування в усьому світі. Загалом, концесійну форму управління державною
власністю використовують у понад 120 країнах світу [3]. Практика концесійних
відносин у країнах, що розвиваються, становить інтерес для України в зв’язку зі
схожістю процесів економічного розвитку, зокрема, подібністю економічних і
соціальних проблем, головними з яких є недостатній рівень розвитку державних
інститутів, використання адміністративного ресурсу, а також загальна
макроекономічна нестабільність і значні політичні ризики.
Список використаних джерел:
1. Аршаруні
Н.А. Концесія / Н. А. Аршаруні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vseslova.com.ua/word/%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D1%86%D0%B5%D1%81%D1%81%D0%B8%D1%8F-50569
2. Варнавский В.Г.
Государственно-частное партнёрство /В.Г.Варнавский.
- Москва: ИМЭМО РАН, 2009. - В 2-х т. Т. 1. - 312 с.
3. Вдовенко Ю.С. Тенденції розвитку
концесійної діяльності / Ю.С. Вдовенко. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://pfirs.org/?p=803&language=uk
4. Воронов В. Концессии на Руси.
Хорошо забытое прошлое / В.Воронов [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.stroypuls.ru/vipusk/detail.php?article_id=28174
5. Ефимова Л.И. Некоторые модели
государственно-частных партнерств: тенденции и зарубежный опит [Електронний
ресурс]. - Режим доступу: http://www.eatu.ru/gstrAction=DQ&gintDoclD=71.
6. Жукова Н.С. Концессионный
механизм реализации государственной инновационной политики / Н.С. Жукова //
Проблемы современной экономики, N 4 (40), 2011. – [Електронний ресурс]. - Режим
доступу: http://www.m-economy.ru/art.php?nArtId=3776
7. Иностранные концессии в СССР
(1920–1930 гг.): документы и материалы Сер. «Отечественный опыт концессий» /
Под ред. М.М. Загорулько; Сост.: М.М. Загорулько, В.В. Булатов, А.П. Вихрян,
О.В. Иншаков, Ю.И. Сизов, Т.В. Царевская-Дякина. — М.: Современная экономика и
право, 2005. — 856 с.
8. Комаров И. Перспективы концессий
в России: Концессии - вариант сохранения госсобственности / И. Комаров //
Обозреватель - Observer. - 2003. - № 6. - С. 69-78.
9. Кондратьев В.Б. Концессии в
экономике: страна, регион, город / В.Б. Кондратьев. - Москва: ИМЭМО, 2001. - 95 с.
10. Матвеев Д.Б. Государственно-частное
партнёрство: зарубежный и российский опыт. — СПб.: Наука, 2007 — 171 с.
11. Солдатенков В.Ю. Российский опыт
применения концессионной формы хозяйствования: исторический анализ / Проблемы
современной экономики, N 3 (35), 2010. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.m-economy.ru/art.php?nArtId=3776
12. Экономическая история СССР:
очерки / Под ред. Л.И. Абалкина. — М.:
ИНФРА-М, 2007. — 496 с.
14. Електронний ресурс. – Режим доступу: http://statehistory.ru/1919/Okkupatsiya-Severnogo-Sakhalina-i-yaponskie-kontsessii/
Немає коментарів:
Дописати коментар